Євреї, яким вдалося вціліти під час масових убивств, послуговувалися чотирма основними стратегіями для подальшого порятунку: переховувались у лісах, шукали допомоги в сусідів неєвреїв, приховували свою ідентичність під фальшивими документами або просили про допомогу в партизанських загонів. Більшості вцілілих євреїв доводилось вдаватися до всіх цих стратегій на різних етапах свого порятунку. Найпоширенішим було переховування в лісах. Траплялось, що там євреї об’єднувалися у своєрідні «групи виживання», будували землянки, створювали самооборону і спільно шукали харчі та одяг, без чого неможливо було прожити в таких умовах.
«Ми зробили землянку в ямі. Але глибше, ніж по коліно, ми не могли викопати, тому що далі була кам’яниста поверхня. Зверху поклали товсті березові дерева і зробили лише отвір для входу і виходу. Всередині можна було тільки лежати, не можна було ні сидіти, ні стояти. Зверху присипало снігом і це було непоганим маскуванням, але ввечері, коли 33 людини залізали всередину, хоча деякі залишались вартувати, люди повинні були лежати одне на одному, ні живі, ні мертві. Ми спочатку використовували сніг в якості води, пізніше ми викопали яму і отримали брудну воду для підтримування нашого існування. Вдень на невеликому вогнищі щось варили, а ввечері вилізали на пошуки їжі. Одного разу ми принесли 2 вівці, які зловили в долині, їх закололи і принесли в ліс. Іншого разу принесли картоплі, зварили картоплю в мундирі й кожному дали по дві картоплини. Хліб був розкошем».
Єгуда Коган, єврей із Бірок, у віці 20 років уцілів під час ліквідації Ратнівського гетто.
Чимало євреїв намагалися знайти допомогу у сусідів-неєвреїв, однак через доносництво, постійні обшуки та облави, загальну атмосфери страху та недовіри, ті не завжди погоджувалися. Тим більше, що окупаційна влада погрожувала різними покараннями за надання будь-якої допомоги євреям, включно зі стратою таких помічників та їх сімей.
«Десь два з половиною роки Василина й Олександр турбувалися про мене. Одного разу Василина та Олександр отримали листа (дуже офіційного документа), в якому було розпорядження в певну дату доставити мене до сусіднього містечка. Василина поспішила до Адама [сільського старшини] й запитала: “Що мені робити?”. Він відповів: “Треба йти, бо якщо не підеш, вони прийдуть та вб’ють тебе”. Проте вона прийшла дуже пізно й сказала, що у неї зламалося колесо на підводі або щось тому подібне. На час її прибуття всіх дітей, яких там зібрали, вже розстріляли. Вона почала сперечатися з капітаном [Так в оригіналі. Йдеться про коменданта місцевої поліції], який був дуже злим на неї й готовим застрелити мене. Тоді вона сказала: “Спершу застрельте мене”. Проте він виявився не готовим вбивати українців, тому що сам був службовцем української поліції. То не німці були. Тоді він сказав: “Забирай її додому, принесеш наступного разу”. Так вона й врятувала мене тоді» .
Марша Тішлер, єврейка з Голобів, якій на час ліквідації місцевого гетто не було й одного року,
врятована подружжям «Праведників народів світу» Олександром та Василиною Ярмолюками.
Марша Тішлер, у кінці Другої світової війни. Джерело: United States Holocaust Memorial Museum.
Якова Сухенка та Івана Шевченка, які допомогли багатьом євреям із Рівного та Здолбунова, забезпечуючи їх фальшивими документами та організовуючи втечі до інших регіонів України, врешті викрили і розстріляли у квітні 1943 року в Києві. Попри все, людей, готових ризикнути власними життями, було більше. Подекуди ця допомога була абсолютно безкорисною, але траплялися й випадки, коли вирішальною ставала матеріальна вигода. Нині меморіал «Яд Вашем» в Ізраїлі надає почесне звання «Праведника народів світу» рятівникам, вчинки яких не викликають жодних заперечень. За останніми даними, звання «Праведника народів світу» отримала 2691 людина з України, кілька сотень із яких походять із заходу Волині. Серед останніх, хто отримав це звання у 2022 році, – подружжя Федора та Софії Коротюків із села Річиця поблизу Тучина. Вони врятували єврейську сім’ю Злотників, яких переховували у землянці неподалік свого будинку.
Приховування етнічного походження на Волині було вкрай непростим завданням, адже це була переважно сільська місцевість, де більшість мешканців – православні українці або католики поляки. Одних лише фальшивих документів тут було недостатньо. Видати могло, наприклад, незнання, на честь якого з християнських святих тебе назвали. Потрібно було дуже добре знати релігійні обряди, мову та інші звички спільнот. До того ж, у селах була майже неможлива будь-яка анонімність, оскільки у сільській місцевості всі з усіма знайомі. Більше шансів на успіх мали спроби видати себе за поляків та тікати на примусові роботи в інші міста або до Німеччини. Там євреї могли не боятися, що їх впізнають.
Мабуть найбільш унікальною є історія Хаїма Сигала – єврея, який зміг успішно видати себе за українця Кирила Сиголенка. Він став комендантом місцевої поліції в Дубровиці та допомагав із втіленням політики Голокосту в регіоні. Це чи не єдиний на Волині приклад, коли потенційна жертва Голокосту приєдналася до його винуватців.
У західній Волині діяло три організовані підпілля: польське, українське та радянське. Крім них, також стихійно виникали невеликі партизанські підрозділи, що не мали чіткої політичної орієнтації. Позиція кожного з підрозділів щодо «єврейського питання» часто залежала від рівня антисемітизму або ставлення до євреїв, яке виявляли командири цих підрозділів. Євреї часом приєднувалися до підпілля або навіть створювали свої загони. Такий спосіб «порятунку» підходив далеко не кожному.
Група євреїв із містечка Катербург (нині Катеринівка) перед розстрілом під охороною німецьких жандармів та місцевих поліцейських.
Джерело: Архів УСБУ в Тернопільській області.
Більше про історію цього фото – у відеоекскурсії
Незалежно від того, яку стратегію обирали вцілілі, у них було значно більше шансів загинути, ніж вижити. Одна з ключових причин – постійне «полювання на євреїв», участь у якому найбільше брали службовці німецьких жандармерій і допоміжної поліції. Саме вони виїжджали до тих місць, де, згідно з доносами, переховувалися євреї. Найчастіше вони вбивали жертв на місці, привласнюючи собі будь-які цінні речі, що їм належали.
...я велосипедом поїхав до колонії Заставок з метою дістати там самогонку. Повертаючись додому, стежкою лісу я зустрів там односельчанку Вайнтроп, що йшла мені на зустріч, разом зі своєю донькою На моє запитання: “Куди йдеш?” Вайнтроп відповіла: “Хіба ви не знаєте, ми ж євреї, і тому ховаємося, щоб нас не розстріляли”.Почувши це, я взявся за свою зброю. Вони почали благати мене, щоб я їх не розстрілював. Дівчина кричала, притискаючись до своєї матері, але я продовжував своє. Першим пострілом я на очах дівчинки розстріляв її маму, а потім зробив другий постріл, після якого на землю впав труп дівчинки. Так я розстріляв Вайнтроп та її доньку».
Олександр Козловський
українець із Мельниці, 21-річний місцевий поліцейський, активний у переслідуванні вцілілих євреїв
Траплялися різні випадки: і вбивств, і збереження життя. Іноді службовці поліції навіть долучалися до порятунку знайомих євреїв. Не останню роль у процесі «полювання» на євреїв відігравали лісники. Часто буваючи в лісі, вони ставали одними з перших, хто виявляв місця переховування євреїв. Доносити на них в поліцію, вбити самому й забрати речі, усунути небезпеку для своєї сім’ї або ж і те й інше водночас, дозволити жити, допомогти жертвам – усі рішення лісників були індивідуальними.
