20 січня 1942 року відбулася так звана Ванзейська конференція. Вважається, що під час неї ухвалили рішення про вбивство всіх європейських євреїв, а також обговорили план реалізації цього наміру.Вже наступного місяця почалася підготовка до нової хвилі масових убивств і у західній Волині. У травні 1942 року відбулися перші розстріли євреїв, яких утримували в гетто у Ківерцях, Дубні, Корці, Козині, Вербі та Клевані, а останні в жовтні – у Здолбунові, Мізочі та Острозі. Разом із гетто ліквідовували також і табори праці. Переважно масові розстріли чинили неподалік від міст чи містечок, де були гетто чи табори примусової праці. Лише інколи бранців транспортували на далекі відстані, як це було з рівненськими євреями, яких 13 липня 1942 року відвезли в ліс неподалік Костополя і там убили.
«Я, разом із двома німцями-есесівцями, сів на одну з автомашин і повезли ув'язнених за село Старомильськ, де за кілометр від села Старомильськ Здолбунівського району біля цвинтаря була приготовлена яма. Я особисто бачив, як німці-есесівці роздягали догола радянських громадян разом з дітьми, по п'ятьох людей заводили в яму, ложили їх вниз обличчям і з автоматів двоє есесівців розстрілювали…Я того ж дня ввечері, разом із німецькими жандармами та поліцейськими, на одній автомашині з міста Здолбунова виїхав у містечко Мізоч, увечері вже було темно. З жандармами та поліцейськими пішли за Мізоцький цукровий завод. Коли ми прийшли на вказане місце, то в рову сиділо близько 500 осіб, радянських громадян єврейської національності. Мене й інших поліцейських німецькі жандарми поставили охороняти приречених на смерть, і я з гвинтівкою в руках охороняв їх. Вранці з початку світанку на двох автомашинах приїхали есесівці. Приречених вигнали з рову і наказали всім роздягнеться, а потім по п'ять людей заганяли в яму, де їм наказували лягати вниз обличчям, там же, в ямі, стояло два есесівці, вони з автоматів розстрілювали».
Адам Прокопчук, українець із Дерманя Першого, у 27-річному віці служив у місцевій поліції в Здолбунові.
Перед масовим вбивством мізоцьких євреїв. Джерело: United States Holocaust Memorial Museum.
До кінця 1942 року на заході Волині не залишилося жодного легального місця утримання євреїв, окрім гетто у Володимирі. Там утримували близько тисячі євреїв. Окрім цінних для нациської влади ремісників, туди переселились також утікачі з інших ліквідованих гетто. Зрештою 13 грудня 1943 року всіх його бранців розстріляли. Загалом на території західної Волині у цей період вбили близько 160 тисяч євреїв.Лише небагатьом вдавалося втекти напередодні або під час розстрілу. Тікати намагались під час конвоювання до місць розстрілів. Кидались на конвоїрів та охоронців, аби відволікти їхню увагу й ціною власного життя дозволити комусь із рідних утекти. Євреї тікали з місця розстрілу навмання, ховалися у заздалегідь підготовлених місцях, бігли до лісу або знаходили притулок у місцевих селян.
«...мене відправили до табору праці в Тинному. Але я перебувала там недовго. Однієї ночі вони ліквідували цей табір праці. Один із німців постукав у вікно і сказав нам, щоб тікали або нас усіх вб’ють. Ми побігли до лісу. Я пам’ятаю, що нас було десь 8 дівчат. Коли ми побігли до лісу, за нами побігла українська поліція. Вони стріляли і застрелили більшість із нас. Але коли черга дійшла до мене, я сказала: “Не вбивайте мене, у мене є золото (його залишили мені тато з мамою). І поліцейський відповів: Віддай мені його”. І я віддала. Він сказав: “Тікай, я буду стріляти в повітря”. Я не могла повірити, що він зробив це. Він дійсно стріляв у повітря. Це був перший раз, коли я вижила».
Спустошене гетто в Луцьку після масового вбивства. Джерело: Bundesarchiv.
У євреїв було вкрай мало шансів чинити будь-який активний опір. За поодинокими винятками вони не мали зброї. Багато громад втратили активних лідерів, здатних організувати боротьбу, під час радянських репресій та першої хвилі масових вбивств. Підтримки з боку рухів спротиву або ж зовсім не було, або вона була не достатньою. Попри це, відбулося кілька спроб організованого опору, як-от у Мізочі та Кременці, а в Тучині, в результаті підпалу гетто та стрілянини в бік охоронців, вдалося втекти більшості бранців цього гетто – 2 000 євреїв. Утім, частіше втечі організовували ще до початку масових убивств, у момент, коли тільки ширилися чутки про них.
«Люди ходили від хати до хати і роздавали бляшанки [банки] з гасом, згідно з вказівками юденрату. У цій роботі брали участь двоє моїх братів, Давид і Льова, та інші. Інші чоловіки також мали зброю. Крім цього, вони також розповсюджували зброю, яку вони заздалегідь підготували в юденраті. Все було заплановано протягом дня. Мій батько та Гімельфарб контактували з цими юнаками. У ніч на понеділок ніхто не лягав спати. Люди сиділи в своїх будинках і чекали сигналу. Коли перший будинок запалав, усі євреї вийшли зі своїх домівок. Вони полили свої будинки гасом та підпалили їх. У гетто піднялося полум’я. Мені важко описати картину. Шум та метушня були неймовірними. Жінки шукали своїх чоловіків, дітей для батьків. Гіркий плач та вигуки “Шма Ізраель!”, і в усьому цьому переполоху молодь почала стріляти в бік німців та українців, та кидати гранати.
Міріам Шварцман-Коц, єврейка з Тучина, донька голови юденрату та лідера повстання у місцевому гетто Гершеля Шварцмана...
Під час або паралельно з масовими вбивствами єврейського населення розстрілювали також і ромів, зокрема у Камені-Каширському, Ковелі, Локачах, Сарнах та Ратному. Політика окупаційної влади щодо ромського населення спершу не була послідовною, втім у західній Волині жертвами геноциду стали понад 1 200 ромів. Про кількість убитих людей із психічними захворюваннями та особливості цієї політики в регіоні відомо вкрай мало.
Берніс Грінбаум, єврейка зі Зволеня, 16-річна бранка табору примусової праці у Тинному.
